Вирішив голова до баби Даші зайти

4


Біляста імла приховувала втікає до лісу зимову дорогу… Машин з насінням пшениці нового сорту не було видно. Голова колгоспу, Іван Васильович Буйнов, був явно не в дусі. Звик робити все грунтовно, а розпорядження свої перевіряти особисто, Іван Васильович уже биту годину пританцьовував у закритій на великий висячий замок, двері. Він дістав сигарету і, ховаючись від вітру, закурив, щоб якось відволіктися і приглушити нахлинули роздратування. В голові клубком закрутився ранковий розмова з Миколою Соколовим. Та й сир-бор-то розгорівся, вважай, з-за дрібниці. Жалість, бач, його розібрала до стара, які забули, коли і в колгоспі працювали. Ти, каже людей не бачиш і душі, каже, у тебе зовсім немає, а якщо і є, так риб’ячою лускою покрилася.
Ці баби, каже, чоловіків на фронті втратили, а однією століття вековать — зовсім не мед пити. І не їх вина, каже, що дітей народити не встигли. Так вони таке заслужили! Були б сини чи доньки — тоді інша справа. Всі ці міркування Іван Васильович вислухав, хоч і кортіло його ощетиниться. Але, коли Микола сказав, що голова іван, не пам’ятає спорідненості, і, що, якби його воля, він ні за що не довірив би людьми керувати таким черствякам, Буйнова підірвало. Накричав він гучно грюкнув дверима і прожогом вискочив з контори. Такого з ним, здається, ніколи не бувало. І ось тепер більше години мерзне на вітрі біля колгоспної комори і в який раз перебирає в пам’яті деталі неприємної розмови. З чого б взяв: «Черствяк, егоїст, душі немає». Ніби хтось без нього, Буйнова, підняв ферми та майстерні, добротні магазин і клуб. Так мало всього? А що баби? Живуть собі. Влітку на сонечку гріють боки, взимку — на печі. Пенсію отримують, держава про них піклується. В гості до них, звичайно, він не ходить. Так смішно було. Ні, перегнув голова, як пити дати. По молодості, звичайно, не зі злого наміру. Іван Васильович плюнув з досади, та направився до села, маючи намір відігрітися на подвір’ї колгоспного механіка, та заодно поговорити про справи. Перший будинок, вірніше избенку, утонувшую в заметах, Буйнов вже пройшов, зайнятий своїми думками. Але тут його щось ніби кольнуло, Іван Васильович зупинився. Поморщил лоб. Так! Ранковий розмова. Голова потупцював на місці, потім рішуче махнув рукою, зробив крок у бік подслеповатой избенки, болісно намагаючись згадати прізвище господині. Але крім колись почутого «Баба Даша», нічого не згадав. «А, гаразд, — подумав він, — старій, чай, на восьмий десяток, не образиться». Двері, яку насилу відкрив Іван Васильович, відгукнулася надривно-скрипучим і іржавим стогоном. У напівтемній хаті пахло вареною картоплею, гіркуватим димком і якимись травами. Від дверей злякано шарахнулися колченогая курочка і великий півень, з побляклим, обпалених морозом гребенем. Буйнов в нерішучості зупинився, крякнув, зняв з голови волохату шапку і шумно почав обтрушувати з неї швидко вологих сніг. — Ти, чи що, Мартемьяновна? Ситцеве фіранка, що прикривала з боку велику російську піч, трохи здригнулася, зрушилася. Сухонькое зморшкувате обличчя з глибоко запалими очима виглянуло і тут же сховався. — Ах ти, батюшки-рідна, гість-то який! Іван Васильович, — заголосила баба Даша, квапливо спускаючись з печі. — А я думала — Мартемьяновна: молоко у неї беру. Старенька метушливо накинула на себе ватяну безрукавку н напрочуд дзвінко співуче сказала: — Милості просимо, Іван Васильович. Роздягайтеся, проходьте вперед. Якими дорогами шляхами? Знаю, ви людина зайнята. — Та так, випадком, — зніяковів Буйнов — автомобілів з пшеницею чекав, а вітерець-то того, прохватило чуйний. Дай, думаю, зайду — відігріюся малість. — От і добре, от і гаразд. Тепла-то, правда, малувато (баба Дар’я виразно дохнула білою парою), але нічого, постараємося — і тепла наженемо, хоч ненадовго, а буде. Іван Васильович увійшов в передню кімнату. Стіл, кілька бувалих, але чистих стільців навколо нього, під стелею квітчастий старомодний матерчатий абажур. Посеред підлоги на аркуші бляхи залізна грубка, яку свого часу називали «буржуйкою». Буйнов підняв очі на передній кут і зупинився поглядом на ікони «Миколи Чудотворця» в мідній ризі під склом, неабияк засиженном мухами і, мабуть, давно не митому. Баба Даша перехопила погляд голови і, сконфузившись, сказала: — Не для віри бог-то, Іван Васильович, — пущі для порядку. Свекруха, Домна Финогеновна, у військову годину повісила, коли Сергійка проводили. А потім, коли його супостат звалив, так і свекор-то Сидір Флегонович на військових дорогах загубився, Домна Финогеновна частенько перед «Чудотворцем» шепотіла молитви, чекала дива. Та яке диво! Так і померла відразу. Хотіла я один час зняти ікону, а потім подумала, яка вона мені перешкода: висить — хліба не просить. Іван Васильович окинув поглядом багато разів скобленные стіни, стеля, фотокартки в сірих недоладних рамках, знову намацав передній кут, пробіг очима згори донизу. Біля самої підлоги, там, де мостини стосувалися колод, розпливлося велика біла пляма пухнастою паморозі, облямоване темної зі слезинками льодом. «Біляк, насправді біляк», — здивувався Іван Васильович. Йому згадалося, як у далекі-далекі роки батько в холодні зимові вечори, коли стіни гулко стріляли від морозу, сидячи з цигаркою у пічної в’юшки, задумливо говорив: «У Тимохи знову зайці-біляки по кутках оселилися». Мати чомусь відразу грустнела, а він, Іванка, ніяк не міг зрозуміти, чому зайці вибрали холодну стареньку хату багатодітного дядька Тимофія. «А, може, й має рацію голова?» — ворухнулась знехотя глуха думка. Але його тут же сполохало ще не угасшее роздратування, викликане ранковим розмовою. Баба Даша між тим поклала у «буржуйку» коротко нарубаних сухих ялинових гілок, загриміла залізними рукавами, що з’єднують маленьку грубку з великою, чиркнув сірником, і жовтий вогник лисеням заскользил за смолистому сушняку. Запахло гіркуватим димком, пічка защелкала, загула, приємним теплом дохнула в обличчя голови. — Велика відрада в зимову пору, — кивнула баба Даша в бік раскрасневшейся печі. — Ось тепер і телогрейка, вважай, що зайва. Шкода, ненадовго. Вона спритно скинула на дерев’яний лежачок безрукавку, глянула на стіл, извинительно сплеснула руками: — Батюшки-рідна! Зовсім з глузду з’їхала стара: гість на ногах стоїть. Самовар холоне. Вибачай, Іван Васильович, сідай, батюшко. Чим багаті, тим і раді. Чайком-то якраз погрітися. Іван Васильович пив чай з блюдця, тримаючи його на розчепірених пальцях лівої руки, цукор не клав в чашку, а прикусывал так, як робила господиня. Правда, баба Даша перш, ніж сьорбнути, кожен раз дула на блюдце, складаючи тонкі старечі губи в смішну трубочку. По всьому бачилося — чаювання їй доставляло велике задоволення. Але присутність такого гостя щось стримувало її, змушувало насторожуватися. Іван Васильович чай прихваливал, але робив це більше з пристойності, тому що в глибині знову шелохнулось те саме. Воно змусило його ще раз оглянути хату: великі тріщини на стінки печі, невміло замазані глиною, кривобокая табуретка, будильник на етажерці, невідомо скільки днів чи років. Нарешті, погляд його затримався на папці, перев’язаною суворою ниткою. Він встав, взяв папку, обережно здув пил, постукав нігтем по немічному палітурки, як би запитуючи, що там і дозволить господиня подивитися. — Жість тут моя, не теперішня — ця вся на виду, — а та, головне, — опустила голову баба Даша. Блюдце на її пальцях раптом почало дрібно-дрібно злегка тремтіти, розхлюпуючи на стіл залишки чаю. — Жість, вона у кожного по-своєму обертається. А як знати це до пори до часу нікому, не дадене. Іван Васильович присів до столу, обережно відкрив папку. Спочатку перебирав папери квапливо, не вчитуючись, потім замислився, посуровел, зібрав на лобі гармошкою численні зморшки, закрив теку, побарабанил пальцем по картонній скоринці і знову, але вже обережно, немов сторінки рідкісної книги, почав перевертати листок за листком. — Чому ви, Іване Васильовичу, — порушила мовчання баба Даша. — Коли з-за машин, так не до чого сумувати: погода, глянь, поунялась, сама чула виходила на ганків — торохтить у ліси, як є, Витюхин трактор. Чай-то, мабуть, зовсім прохолов. Який у ньому сенс, в холодному? А гарячий — і серце гріє, і душу веселить. Я самоварчик миттю… Ні, не про машини з пшеницею думав зараз Буйнов. Ні, щось інше, нове, тривожне і тепле, гірке і піднесене, відкидає і приймає народилося в його душі. — Спасибі, баба Даша, за привіт, за чай, за… — Іван Васильович встав з-за столу, — спасибі, Дарина Іванівна. Він круто повернувся, зняв зі стіни кожушок, накинув його на плечі і довго не міг потрапити в рукави. Баба Даша в деякому замішанні і здивовано дивилася на Буйнова, часто кліпаючи білястими віями і повторюючи: — вибачай, Іван Васильович, вибачай, батюшка, чим багаті, тим і раді. Ну, а про життя, що говорити? Гріх ображатися: і хліб, і цукор, і чайок завжди водяться. Іншого чи старим треба. А якщо що, бува, — не без добрих людей. Іван Васильович надів шапку, попрощався і, взявшись за дверну скобу, зупинився в нерішучості: — Дарина Іванівна, тут така справа, хочу попросити на вечір вашу папку, що про життя. Інтерес один дотримати. — Візьми, панотче, коли інтерес, візьми. Мені вона і зовсім тепер ні до чого. Очима-то погана стала. …Буйнов насилу вибрався через замети на ледь примітну дорогу, зупинився і тепер вже уважно оглянув будиночок баби Даші. Зараз він помітив і залишки почорнілого від дощів і вітрів палісадника, і похилений старий тин, і облуплені віконні рами, і дах з обшарпаними драночными краями, і пічну трубу, густо і невміло заляпанную червоною глиною. Скільки разів проходив і проїжджав тут голова, і тільки сьогодні, ось зараз, зовсім іншими очима подивився на цей сіренький непоказний будиночок, в якому довгі роки живе в самоті Дар’я Іванівна Столетова. Іван Васильович йшов, то і справа оступаючись у пухкий сніг, невпевнено відповідав на привітання зустрічних і майже ніяк не прореагував. Потім, вже в конторі правління, він незв’язно віддавав розпорядження підписував якісь документи, а сам невідступно думав про бабу Даші, про її покосившемся будиночку і про стару перев’язаною суворою ниткою папці, яка цікавила його зараз, мабуть, найбільше. — Піду додому, занемоглось щось. Нехай туди телефонують, коли що, — похмуро сказав він молоденькою бухгалтерці і взявся за папку. Вдома у відповідь на здивований погляд дружини буркнув щось незрозуміле, роздягнувся і пройшов в передню. А коли та, збентежена, спробувала з’ясувати стосунки, незадоволено кинув: — Не замай: справа тут таке сталося. Іван Васильович схилився над столом, дбайливо дістав сіру міцну нитку, розкрив папку і схвильовано витяг з неї збляклий трикутник з вицвілим армійським штемпелем. Обережно розгорнув крихкий листок. Напівстерті літери з працею складалися в слова: «Здрастуй, дорога Даша! Пишуть тобі товариші по службі твого чоловіка Сергія. Ми довго не наважувалися повідомити, знаючи, що можемо заподіяти біль, але потім вирішили все-таки написати, як хоробро бився Сергій, якого вже немає з нами. В тому останньому бою, він не здригнувся і до кінця виконав обов’язок перед Батьківщиною…» Буйнов здригнувся і мало не впустив лист. І він знову почав перебирати пожовклі папери: «Порядок. Столетовой Дарії Іванівні. 10 жовтня о 8 годині ранку вам необхідно з’явитися в сільську раду з питання відправки на будівництво оборонних споруд. Мати при собі кухоль і теплий одяг». Так. Це та пам’ятна осінь. Це трудовий фронт. І знову уява малювала картини далекого минулого. Глуха осінь. Бруд, холод, вітер. Поблекшее житнє поле, а на ньому люди — молоді жінки, старики, підлітки, в незграбних, жорстких від вогкості тілогрійках, з лопатами в руках. Іван Васильович встав, підійшов до вікна і знову, вдивляючись у темряву, почав перетрушувати в пам’яті події минулого дня. Дружина на кухні гучно вдарила відром і з роздратуванням сказала: — І справді підхопив лихоманку, будь вона грець! Стоїш бірюк бірюком. — Ти ось що мені краще прикинь: скільки в нашому колгоспі одиноких набереться, таких, як баба Даша? — Хмурной ти якийсь нині. Вже не мариш чи? Ніч на дворі, а йому, бач, чи баби блазниться почали. Скільки, та скільки! Ну, може, у всіх селах-то з десяток і знайдеться. А що? — З десяток, кажеш? — Він глухо кашлянув у кулак. — А втім, цифра тут ні при чому. Завтра ж з Миколою гарненько обмозгуем. Іван Васильович дбайливо склав пожовклі папери в папку. Задумався. «Бездушний, черствий, неуважний». А що? Може, і правий? Мабуть, правий. З молодих, а дивиться в корінь….