Стрес, який завжди з тобою

56

Відразу попереджу — моя задолбашка вкрай нетолерантна. Можливо, ті, кого оминула ця чаша, не оцінять ситуації повною мірою, але все ж спробую…

Читаю в газеті обласного масштабу статтю, що розповідає про те, як матері дітей-інвалідів об’єднуються з метою видобутку прав і пільг. Що ж, разом зручніше. Але тут я буквально підскакую від фрази: «Ми цілком успішно боремося за те, щоб наші діти відвідували звичайні, а не спеціалізовані дитсадки та школи. Вони так само, як і всі, мають право на освіту!»

Ітіть-бити! Пояснюю свою реакцію. Мій син (звичайний, не «особливий») ходить у другий клас звичайної загальноосвітньої школи. В їхньому класі дві дитини з діагнозом «аутизм», яких комісія «Валеоцентра» визнала здатними відвідувати звичайну школу. У паралельних класах — теж по одному. Як там справи, я точно не знаю, у нас же…

У першому класі вищезазначені діти вели себе досить тихо — пара істерик в день, безперервні сльози і судоми у відповідь на спробу запитати урок. У другому класі нещасні хлопці то звикли, то Екшн шли до ручки — і понеслося… Щодня і тільки у нас! Один уроки безперервно голосно виспівує пісні або ридає в голос в залежності від настрою, б’є ногами і підручниками по парті. Другий — ще крутіше — періодично б’ється головою об парту і при цьому виє. Після того як у сиділа з ним поруч дівчинки від такого подання трапилася істерика, він сидить один.

У хлопців, яким не пощастило опинитися сусідами «особливих» дітей (не тільки за партою, але й просто поруч), різко до двійок падає успішність. З їх слів, вони просто нічого не чують. Так що хлопці в класі! За розповідями сина, іноді до них приходить вчителька з кабінету, розташованого під ними, і вимагає що-небудь зробити, тому що вона не може з-за шуму вести урок. Як-то наш клас брав участь в олімпіаді спільно з третім класом, хлопців розділили і розвели по різних кабінетах. Учні третього класу, яким «пощастило» опинитися разом з «особливими», не змогли виконати жодного завдання. А наша вчителька гордо заявила: «А мої звикли».

Та ні фіга не звикли! Мій, буває, приходить зі школи і ледь не плаче: «У мене від них усі уроки голова болить, я вчительку не розумію!» Пропоную перейти в іншу школу (хоча де гарантія, що там краще), відмовляється з-за друзів. Ми з батьками піднімали це питання і директора, і в РОНО, скрізь відповідь одна: «У них довідка, що вони можуть у нас вчитися». Єдиний варіант — якщо їх батьки самостійно оберуть форму домашнього навчання, але, судячи з усього, у них і думок таких немає. Чесно, не розумію: на наших хлопців їм, зрозуміло, плювати, але своїх б пошкодували! Кожен день для бідолах такий стрес — не від хорошого життя вони виють і б’ються головою! Та й ставлення до них однокласників, як ви розумієте, теж не цукор. Бити не б’ють, але спілкуватися з ними гидують.

Тому я і підскочила при читанні газетної статті. Їхні діти мають право на навчання, блін! А наші?