Сповідь кощія, над златом чахнущего

146

Дозвольте представитися. Просто середньостатистичний чоловік. 34 роки. Вища освіта. Сім’я. Діти. Квартира.

Квартира! Ось що мене задовбує! Ні, не комунальні проблеми, не старий ремонт, який на вимогу дружини необхідно зробити свіжим, щоб «як у людей». Інше. Так склалося, що квартир на душу членів сім’ї, на думку знайомих і родичів «многоватенько». Шлюб я вступив, вже відсвяткував 30-річчя. За допомогою батьків, а також працюючи, я обзавівся симпатичною однушкой на околиці столиці однієї з пострадянських республік.

Дружина (тоді ще не дружина) отримала в подарунок від бабусі стару квартирку, продала її, взяла кредит і побудувала не менш симпатичну двійку. Одружившись, ми дружно здали мою однушку. З допомогою цього, напружившись, стали гасити кредит і жити-поживати, та діточок планувати. І напланували аж двійню. Дітям потрібен простір. Значить, треба розширюватися. Маючи певну суму в загашнику, набуваємо троячку в розстрочку. І ось з’являються вони. Порадники. Бажають тільки добра.

Ні, тітка Світла. Я не продам ні однієї з квартир. Так, я плачу доларову розстрочку. Але ми не голодуємо. Ні, шановний брате. Я не хочу продати однушку, погасити кредит і на здачу купити нову машину. Мене стара влаштовує. І немає. Я не буржуй, «якого потрібно розкуркулити», друг! Я вкалую! І купую нерухомість. «Не заради понтів», друг Петя. Я ж не ходжу з табличкою «у мене є не одна квартира». Ти, в силу нашого довгого спілкування про це знаєш. Коля от не в курсі. І Оля не знає. Чому вас це так хвилює? Просто так склалося. І я тепер спокійний за майбутнє своїх дітей. І тільки.

Чому ж кожен, хто дізнається про наявність нерухомості, намагається або пожаліти «от бідолаха, надривається не знамо навіщо». Або дати пораду — «продай!» І обов’язково додадуть «чо ти себе навантажуєш, поживи для себе». Я і живу! Хлопці! Чудово живу! Так, я не їжджу, як було раніше, з вами відпочивати на моря. Так у мене ж діточки маленькі! Ним і 2 років немає! При чому тут «впахиваешь тільки на кредит»? Не ходжу по вихідним в бар посидіти. Не в цілях економії! Я дружині допомогти хочу. Яка одна весь тиждень з ними. Та й куди мені радісніше з родиною побути. Мабуть, роки вже.

А що куди більше задовбує, так це скарги на тещ/мам не дають жити своїм життям. Тому, що, увагу: «Ми ж не ти, буржуй. Ми квартирки своїй навіть не маємо. Тулимося у родичів». Так вашу ж Машу! По-перше, при чому тут я — «буржуй»? Я забрав у вас гроші? Або самовільно зайняв житло? Або напружився і від держави замість вас отримав субсидію? Ні! А по-друге, хто вам забороняє? Але ні, краще поноем, звинуватимо всіх і вся: «Ну чо ти завівся, я ж по-доброму», — пожартуємо.

Загалом, задовбали.