Хороша Маша, але вже не наша

29

Дозвольте і мені представитися. Я — бідний жлоб.

Але давайте ненадовго відвернемося від мене і уявімо собі жінку років тридцяти, симпатичну, недурну, з гарною роботою й гідною зарплатою. Їй є, де жити, і часто є, на чому їздити. Вона розлучена, є дитина. Її колишній чоловік — людина відповідальна, бере участь у вихованні дитини та аліменти платить справно. Таких жінок в кожному місті тисячі. Назвемо цю вигадану жінку Машею.

Але варто мені познайомитися з такою Машею і дозволити нашим відносинам розвиватися, я дуже швидко перетворююсь в бідного жлоба. А як же це відбувається?

Спочатку все чудово. Ми зустрічаємося, проводимо разом час. Нам подобаються одні й ті ж ресторанчики, одні і ті ж заміські місця для відпочинку, погляди на те, як і де проводити відпустку, у нас теж збігаються. З дитиною Маші у мене шикуються рівні стосунки. Ми можемо трохи пограти, з дозволу Маші я куплю іграшку або щось смачненьке, але в душу дитини не лізу і з моралями не пристаю. Загалом, повна ідилія, ми з Машею відчуваємо себе на рівних, і наші відносини засновані на спільності поглядів і взаємної симпатії. Маша вже готова переїхати до мене, і не останній аргумент в користь переїзду — витрати на життя разом менше, ніж якщо жити порізно.

Але незабаром невідомих жіночим чуттям Маша усвідомлює, що я заробляю більше, ніж вона думала. Так, з’ясовується, що більша зарплата Маші, якою вона так пишається і якої їй «вистачає на все», — це мій заробіток за два дні. І що «на життя» я не витрачаю і третини своєї зарплати, а решту просто відкладаю.

Бінго! У Маші починається нове життя! В першу чергу змінюються гастрономічні звички. Півкіло хамона і банку чорної ікри в одну особу — легко! Точніше, не зовсім вже півкіло і ціла банку — приходжу з роботи і бачу, що на «нічний дожор» мені залишені два прозорих скибочки м’яса і сухий бутерброд з п’ятьма ікринками.

Потім переглядаються погляди на дозвілля. Улюблені раніше місця, тепер «фі, відстій»! Зате пафосні ресторани, елітні заміські клуби — все це обов’язково потрібно відвідати, та не просто так, а сфотографуватися там у всіляких ракурсах і з неодмінним дакфейсом. Фото викласти у всі соцмережі, а тим подругам, що в соцмережі не заглядають, фото надіслати поштою. Нехай заздрять.

Наступає черга одягу. Marks&Spencer, Marc o’polo, Tommy Hilfiger і їм подібні оголошуються поганню. А надалі потрібно купувати як мінімум PHILIPP PLEIN. Причому нам обом, це принципово, а то я поруч з нею, принцесою, я буду виглядати як бомж.

Окрема тема — гаджети. За 7 місяців розбито, загублено, втоплено 3 телефону. І кожен раз це скорботна подія збігається з виходом у продаж чергового «флагмана», якого і потрібно обов’язково купити натомість передчасно втраченого апарату. А ще ну дуже потрібні нові ноутбуки та планшети їй і дитині.

До речі, дитина. Аліменти, які платить колишній чоловік, тепер будуть витрачені на нове плаття і фітнес-браслет. А що такого? Адже у Маші є я. Не відмовлю я оплатити дитині путівку в табір, збори в школу і заодно Xbox.

І якось непомітно я починаю розуміти, що моєї зарплати ні на що не вистачає. Намагаюся донести до Маші думки на кшталт:

  • Ми можемо іноді купувати сир по 60 доларів за кілограм, але не можемо харчуватися тільки їм. У відповідь чую: «Але ж мені та-а-ак смачно!»

  • Футболка за 50 баксів ну нічим не гірше футболки за 800 євро. А у відповідь: «Ну це ж фірма!»

  • Зарплата тільки через 10 днів, а грошей вже майже немає. Відповідає: «Ну ти ж раніше відкладав, тепер діставай і витрачай!»

І нарешті, коли я намагаюся встановити жорсткі рамки витрат, мене оголошують жлобом убогим і Маша гордо зникає за обрієм, хитаючись під вагою багажу, «нажитого непосильною працею».

Маші, мені набридло бути жлобом убогим. Задовбали!