Грім не гряне, мужик не подзвонить

49

На дворі криза. Ну, або компаніям просто так заманулося скорочувати людей, а людям шукати нову роботу. І серед шукають є категорія, виснаживши до безсилля. Вони скаржаться мені на відсутність роботи і розповідають, як їм хочеться трудитися, як хотілося б змінити обридлу роботу на іншу, де краще, платять більше і трава зеленіша.

Ок, не питання. Ось вакансія. Подобається? Ну, раз подобається, ось тобі адреса, надсилай резюме. І надсилає. Уточнюю, потрібен телефон та ім’я-по батькові менеджера по персоналу. І тут слід відповідь: «А я не дзвоню ніколи». Або: «Точно дзвонити не буду». Або запитують: «Навіщо?»

Екшн сно — навіщо? Навіщо мені це. Знову і знову. Пару років тому я щиро не розуміла, але намагалася зрозуміти, невже людям настільки лінь підняти трубку, набрати номер і поговорити. Дізнатися, відкрита вакансія, прийшов лист, коли приїхати на співбесіду. І невже не цікаво дізнатися, відкрився файл c резюме? Або ви взагалі забули його прикласти?

А потім… А потім я знову чую, як мені пощастило, що я працюю, що мені подобається моя робота. Від тих же людей, яким було лінь зателефонувати. Звичайно, мені пощастило. Я ж не дзвонила сама майбутнього начальника, не записувала на клаптику паперу під дощем адресу пошти, не передзвонювала. Робота сама прийшла до мене додому, обняла за плечі й повела в теплий офіс. Так, а ще чаю налила.

Не кажіть мені. Не розповідайте, як ви хочете працювати і отримувати зарплату. Тому що ви не хочете. Ви хочете заслати лист невідомо куди, невідомо кому, щоб назавтра раптом подзвонили з «Газпрому» і запропонували посаду віце-президента. Мабуть, так.

Є люди, які шалено бояться телефонів і телефонних переговорів. Я знаю. Я з них. Переступити через лінь і страх? Ні, цього ви не можете. Удачі в пошуках роботи.