Гнідий в яблуках, 10 ампер-годин

51

Було вже пізно. Тренування в кінно-спортивному комплексі давно закінчилися, а ми, тренери, все ще сиділи на стайні: хто улюбленця чухав, хто в носі колупався, хто на сіні пускав мильні бульбашки. Загалом, ми приходили до тями після робочого дня. «Лошарики» хрумкали сіном, мірно похрапывали, пирхали… Ідилія, мати її так.

Несподівано почувся стук у ворота стайні. Я як старший тренер (зріст 152 см, вага 39 кг і зовнішність років на 16) пішла подивитись, хто там. Ну кому прийде в голову стукати в десять вечора в закриту стайню на охоронюваній території, на воротах якої висить розклад тренувань?! Відкриваю. Стоять переді мною троє: дівчина і два молодих людини.

— Добрий вечір, — чемно вітаюся я.
— Ага, здрастє. А дайте нам конячок покататися! — посміхаються, блін.
— На жаль, сьогодні вам вже не вдасться поїздити, — відповідаю так само чемно. — Час тренувань у нас чітко розписано, і заняття проводяться виключно за попереднім записом.
— Да ладно тобі! Шкода, чи що? Ми ж трохи!
— Наш робочий день закінчився п’ять годин тому. Сьогодні ми вже не працюємо.
— Ну, ти ж тут! А ми хочемо кататися. Що, зламаються конячки твої?

Тихо, повільно, з почуттям та розстановкою починаю закипати, але поки тримаюся і настільки ж ввічливо продовжую розмову:

— Вже пізно. Коні відпочивають.
— Да ладно! Який нафіг пізно!
— Коні вже повечеряли і катати (корежусь від цього слова) ми вас не будемо.
— А вони че, і жеруть ще?
— Не, — терпіння покинуло мене. — Вони у нас на батарейках. Як завод закінчується, так нахрен на м’ясо здаємо!

Дівчина скрикнула, схопила одного з хлопців під руку і закричала на всю територію:

— Ходімо звідси! Вони шкуродери!

Коли ця трійця з абсолютно очумелыми очима пішла, мої дівчата за спиною вже просто не могли говорити від сміху. Оля піЕкшн шла до одного з наших охламонов, попсувала по шиї і шепнула:

— Щемись, хлопець! Я зараз зарядку для мобільного принесу, а те, чув, на м’ясо…